КОНСТИТУЦІЙНЕ ПОДАННЯ

19/03/2014 14:34

 

Конституційний Суд України

 

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПОДАННЯ

про офіційне тлумачення положення статті 24 Конституції України  у взаємозв’язку з положеннями статей 2-1 і 182-1 Кодексу законів про працю України, статті 19 Закону України «Про відпустки» та статті 3 Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків»

 

1.Стаття 24 Конституції України (Відомості Верховної Ради України, 1996 р., № 30, стаття 141) передбачає, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень, зокрема,  за ознакою статі. Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров'я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям.

            8 вересня 2005 року парламентом було прийнято Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2005, N 52, ст.561), метою якого є досягнення паритетного становища жінок і чоловіків у всіх сферах життєдіяльності суспільства шляхом правового забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків. Відповідно до положень цього Закону:

- рівні права жінок і чоловіків – це відсутність обмежень чи привілеїв за ознакою статі (частина перша статті 1 Закону);

- дискримінація за ознакою статі є дії чи бездіяльність, що виражають будь-яке розрізнення, виняток або привілеї за ознакою статі, якщо вони спрямовані на обмеження або унеможливлюють визнання, користування чи здійснення на рівних підставах прав і свобод людини для жінок і чоловіків (частина перша статті 1 Закону);

- позитивні дії – це спеціальні тимчасові заходи, спрямовані на усунення дисбалансу між можливостями жінок і чоловіків реалізовувати рівні права, надані їм Конституцією і законами України (частина перша статті 1 Закону).

            Державна політика щодо забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків спрямована, зокрема, на: утвердження ґендерної рівності; недопущення дискримінації за ознакою статі; застосування позитивних дій; забезпечення рівних можливостей жінкам і чоловікам щодо поєднання професійних та сімейних обов'язків (стаття 3 Закону).

            Не вважаються дискримінацією за ознакою статі: спеціальний захист жінок під час вагітності, пологів та грудного вигодовування дитини; обов'язкова строкова військова служба для чоловіків, передбачена законом; різниця в пенсійному віці для жінок і чоловіків, передбачена законом; особливі вимоги щодо охорони праці жінок і чоловіків, пов'язані з охороною їх репродуктивного здоров'я; позитивні дії (частина друга статті 6 Закону).

          Відповідно до статті 14 Конвенції  про захист прав людини і основоположних свобод ((Офіційний вісник України, 1998, № 13, / № 32 від 23.08.2006/, стор. 270), ратифікованої Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції»  № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року (Відомості Верховної Ради України, 199, № 40, ст. 263),  користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.

            Відповідно до частин першої, другої статті 1 Протоколу №12 до вищевказаної Конвенції, ратифікованогоЗаконом України N 3435-IV  від 09.02.2006р. (Відомості Верховної Ради України, 2006, N 27, ст.229), здійснення будь-якого передбаченого законом права забезпечується без дискримінації за будь-якою ознакою, наприклад, за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших  переконань, національного чи соціального походження, належності до національної меншини,  майнового стану, народження або за іншою ознакою. Ніхто не  може  бути дискримінований будь-яким органом державної влади за будь-якою  ознакою,  наприклад  за тими, які зазначено в першому пункті.

           

            2.У відповідних рішеннях Європейський суд з прав людини (далі – Європейський суд) вказує, що дискримінацією для цілей вищевказаних положень Конвенції і Протоколу № 12 є різниця у відношенні до осіб, які перебувають у однаковому або достатньо схожому становищі, без об’єктивного та обґрунтованого виправдання, іншими словами якщо немає легітимної мети та балансу між використаними засобами та поставленою метою (рішення у справі «Стек та інші проти Сполученого Королівства» (Stec and Others v. the United Kingdom), №№ 65731/01 та 65900/01, ВП, п. 51; рішення у справі «Юнал Текелі проти Туречинни» (Unal Tekeli v. Turkey), № 29865/96, п.49).

            Держави користуються межами вільного розсуду в оцінюванні того, чи виправдовують відмінності ситуацій, які у решті залишаються аналогічними, різницю у поводженні, і якщо так, то до якої міри (рішення у справі «Костянтин Маркін проти Російської Федерації» (Konstantin Markin v. Russia) від 22 березня 2012 року, № 30078/06, ВП, п. 126).

            Європейський суд також нагадує, що досягнення гендерної рівності наразі є головною метою держав-учасниць Ради Європи та дуже вагомі причини мають бути для того, щоб різниця в поводженні вважалась сумісною з Конвенцією  (рішення у справах «Бургхарц проти Швейцарії» (Burghartz v. Switzerland) від 22 лютого 1994 року, п.27; «Шулер-Зграгген проти Швейцарії» (Schuler-Zgraggen v. Switzerland) від 24 червня 1993 року, п. 67). Зокрема, посилання на традиції, загальні правила або суспільну думку, що превалюють в окремій державі, не є достатніми для виправдання різниці у поводженні за ознакою статі (рішення у справі «Костянтин Маркін проти Російської Федерації» (Konstantin Markin v. Russia)  від 22 березня 2012 року, № 30078/06, ВП, п. 127).      

            У контексті різниці у поводженні за ознакою статті щодо відносин, пов’язаних з виконанням батьківських функцій, варта уваги зміна практики Європейського суду відносно цього питання. Так, у рішенні по справі «Петровиць проти Австрії» (Petrovicv. Aistria) від 27 березня 1998 року, №156/1996/775/976) різницю у поводженні за ознакою статі стосовно виплати допомоги в зв’язку з відпусткою по догляду за дитиною не було визнано порушенням статті 14 Конвенції, оскільки в той час не було європейського консенсусу у цій сфері.  Проте, після прийняття цього рішення правова ситуація відносно цього питання в державах-учасницях Конвенції змінилась. У більшості європейський держав законодавство передбачає, що відпустку по догляду за дитиною можуть використовувати як матір, так і батько. Це свідчить, що суспільство зробило крок до більш рівного розподілення відповідальності за виховання дітей між жінками і чоловіками і що чоловіча функція здійснення догляду за ними здобула визнання. З огляду на це Європейський суд вирішив відступити від викладеної у справі «Петровиць проти Австрії» позиції і встановив, що немає об’єктивного та розумного виправдання різниці у ставленні до чоловіка і жінки відносно питання відпустки по догляду за дитиною (вказане вище рішення у справі «Костянтин Маркін проти Російської Федерації» (KonstantinMarkinv. Russia), п. 99).

            У справі «Веллер проти Угорщини» Європейський суд визнав, що ненадання біологічному батьку права на отримання батьківських виплат, тоді як мати, прийомні батьки та опікуни мають таке право, рівнозначно дискримінації за ознакою статусу батьківства (рішення у справі «Веллер проти Угорщини» (Weller v. Hungary) від 31 березня 2009 року, № 44399/05, п.  30-35).

 

            3. У контексті вищевказаного звертаю увагу на наступні положення Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП) та Закону України «Про відпустки».

            Україна забезпечує рівність трудових прав усіх громадян незалежно, зокрема, від статі (стаття 2-1 КЗпП України (Відомості Верховної Ради УРСР від 17.12.1971, /Додаток до N 50/),  доповненого згідно із Законом № 871-12 від 20.03.91 (Відомості Верховної Ради УРСР (ВВР), 1991, N 23, ст.267). Жінці, яка працює і має двох або більше дітей віком до 15 років, або дитину-інваліда, або яка усиновила дитину, одинокій матері, батьку, який виховує дитину без матері (у тому числі й у разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі), а також особі, яка взяла дитину під опіку, надається щорічно додаткова оплачувана відпустка тривалістю 10 календарних днів без урахування святкових і неробочих днів (частина перша статті 182-1 КЗпП України (Відомості Верховної Ради УРСР від 17.12.1971, /Додаток до N 50/) із змінами, внесеними згідно із Законами №117-XIV від 18.09.98 (Відомості Верховної Ради України, 1998, N 43-44, ст.268), № 490-IV від 06.02.2003 (Відомості Верховної Ради України, 2003, N 15, ст.110), №2128-IV від 22.10.2004 (Відомості Верховної Ради України, 2005, N 2, ст.36), №1343-VI від 19.05.2009 (Відомості Верховної Ради України, 2009, N 39, ст.550 ).

            Стаття 19 Закону України «Про відпустки» (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1997, N 2, ст. 4)із змінами, внесеними згідно із Законами N2128-IV від 22.10.2004  ( Відомості Верховної Ради України, 2005, N 2, ст.36), N 1343-VI від 19.05.2009 (Відомості Верховної Ради України, 2009, N 39, ст.550), N 1959-VI від 10.03.2010 ( Відомості Верховної Ради України, 2010, N 20, ст.204 ), передбачає аналогічну норму: «Жінці,  яка  працює  і  має  двох  або  більше дітей віком до 15  років, або дитину-інваліда, або яка усиновила дитину, одинокій матері,  батьку,  який виховує дитину без матері (у тому числі й у разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі), а також особі,  яка взяла дитину під опіку, чи одному із прийомних батьків надається  щорічно  додаткова  оплачувана  відпустка тривалістю 10 календарних днів без урахування святкових і неробочих днів.». 

            Загальновизнано, що відпустка – це певний календарний період часу, що надається працівникам протягом року для відпочинку, відновлення працездатності, зміцнення здоров’я, задоволення інших життєво важливих потреб та інтересів зі звільненням від виконання трудових обов’язків  і збереженням місця роботи (посади) та зарплати (допомоги) у випадках, передбачених законом [1; с.109][1].

            Відповідно до п.4 частини першої статті 4 Закону України «Про відпустки»  додаткова відпустка працівникам, які мають дітей, належить до соціальної відпустки.

            Основною ознакою поділу відпусток є їх мета, тобто той результат, до якого прагне суб’єкт при її використанні, і саме цим обумовлюються підстави та порядок надання певного виду відпустки. Для відпусток цільового призначення це реалізація прав та виконання обов’язків, непов’язаних безпосередньо з трудовою діяльністю працівника. Додаткову відпустку працівникам, які мають дітей, відносять до відпусток цільового призначення, тобто призначення яких є не відпочинок від праці, а виконання певних цілей.

Вона надається працівнику впродовж робочого часу для виконання сімейних та батьківських обов’язків [2; с. 9,10][2].

            Те, що метою вказаної відпустки є надання додаткового вільного часу особі для виконання батьківських обов’язків, а не усунення дисбалансу між можливостями жінок і чоловіків, свідчить також те, що законодавець надає право на таку відпустку також опікунам та  прийомним батькам, не розділяючи їх за статтю. Так, положеннями статті 182-1 КЗпП України передбачається, що додаткова відпустка як працівнику, що має дітей, надається також особі, яка взяла дитину під опіку. А стаття 19 Закону України «Про відпустки» передбачає таке право й для одного із прийомних батьків. У таких випадках як жінка, так і чоловік мають право на додаткову відпустку.

            Відповідно до частини першої, другої статті 141 Сімейного кодексу України (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2002, N 21-22, ст.135) мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.

            Таким чином, враховуючи мету надання відпустки працівникам, які мають дітей, та рівність матері і батька у правах і обов’язках щодо дитини, вбачається, що жінка і чоловік, які працюють і мають двох або більше дітей віком до 15 років, або дитину-інваліда, або які усиновили дитину, перебувають у однаковому становищі.

         Виокремлення жінки як суб’єкта, який має право на додаткову відпустку з огляду на наявність дітей, відображає стереотипне ставлення до соціальної ролі жінки як матері, дружини та особи, що здійснює догляд. Іншого виправдання такій різниці поводження за ознакою статі не вбачається.

         У вказаному рішенні «Костянтин Маркін проти Російської Федерації» (п.143) Європейський суд зазначив, що гендерні стереотипи, які диктують сприйняття жінки як особи, яка здебільшого піклується про дітей, а чоловіка – як годувальника, самі по собі не можуть становити достатнє виправдання різниці у поводженні, також як і інші стереотипи, пов’язані з расою, походженням, кольором шкіри або сексуальною орієнтацією.

         Відтак, з огляду на вищевказане можна констатувати, що положення статті 182-1 КЗпП та статті 19 Закону України «Про відпустки» в частині, що надає право жінці, яка працює і має двох або більше дітей віком до 15 років, або дитину-інваліда, або яка усиновила дитину, є дискримінаційними по відношенню до чоловіка, який перебуває у такому ж становищі.

Надання чоловіку, який працює та має двох або більше дітей віком до 15 років, або дитину-інваліда, або який усиновив дитину, рівного права на додаткову відпустку сприятиме встановленню гендерної рівності між чоловіком та жінкою у трудових відносинах, руйнуванню стереотипів щодо соціальних ролей жінки та чоловіка в суспільстві та визнанню ролі чоловіка у вихованні дітей.

4. Рівність та недопустимість дискримінації особи є не тільки конституційними принципами національної правової системи України, а й фундаментальними цінностями світового співтовариства, на чому наголошено у міжнародних правових актах з питань захисту прав і свобод людини і громадянина, зокрема у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 року (статтях 14, 26), вказаних положеннях Конвенції та Протоколу № 12 до неї та у Загальній декларації прав людини 1948 року(статтях 1, 2, 7).

Гарантована Конституцією України рівність усіх людей в їх правах і свободах означає необхідність забезпечення їм рівних правових можливостей як матеріального, так і процесуального характеру для реалізації однакових за змістом та обсягом прав і свобод (частина п’ята пункту 2.2 Рішення Конституційного Суду України від 12 квітня 2012 року № 9-рп/2012).

               Керуючись статями 101 і 147, п. 2 частини першої статті 150 Конституції України (Відомості Верховної Ради України, 1996 р., № 30, стаття 141), п. 4 частини першої статті 13, статтями 39 і 93 Закону України “Про Конституційний Суд України” (Відомості Верховної Ради України, 1996, № 49, ст.272), п. 3 частини першої статті 13 та статтею  15 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” (Відомості Верховної Ради України, 1998, N 20, ст.99 ),

 

 

ПРОШУ:

надати офіційне роз’яснення положення статті 24 Конституції України стосовно рівності громадян у конституційних правах та свободах у взаємозв’язку з положеннями статей 2-1 і 182-1 КЗпП України, статті 19 Закону України «Про відпустки» та статті 3 Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» в контексті питання: чи мають чоловіки рівні трудові права з жінками за умови перебування у однаковому з ними становищі, зокрема, чи є чоловіки, які мають двох або більше дітей віком до 15 років, або дитину-інваліда, або усиновили дитину, рівними у праві на додаткову відпустку, що гарантується державою жінкам у такому ж становищі.

 

У конституційному провадженні за цим поданням братиму участь особисто, а також братиме участь Кушнір Ірина Володимирівна - представник Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини в Конституційному Суді України.

 

Додатки:

  1. Конституція України (витяг).
  2. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (витяг).
  3. Закон України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції».
  4. Протокол № 12 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ETS N 177)(витяг).
  5. Закон України «Про ратифікацію Протоколів № 12 та N 14 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
  6. Загальна декларація прав людини (витяг).
  7. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (витяг).
  8. Кодекс законів про працю України (витяг).
  9. Закон Української Радянської Соціалістичної Республіки «Про внесення змін і доповнень до Кодексу законів про працю Української РСР при переході республіки до ринкової економіки» (витяг).
  10. Сімейний кодекс України (витяг).
  11.  Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей
    жінок і чоловіків» (витяг).
  12.  Закон України «Про відпустки» (витяг).
  13.  Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Стек та інші проти Сполученого Королівства» (Stec and Others v. the United Kingdom), №№ 65731/01 та 65900/01, ВП, п. 51.
  14.  Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Юнал Текелі проти Туречинни» (Unal Tekeli v. Turkey), № 29865/96, п. 49; http://hudoc.echr.coe.int.
  15.  Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Костянтин Маркін проти Російської Федерації» (KonstantinMarkinv. Russia) від 22 березня 2012 року, № 30078/06, ВП, пп. 99, 126, 127; http://hudoc.echr.coe.int.
  16.  Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бургхарц проти Швейцарії» (Burghartz v. Switzerland) від 22 лютого 1994 року, п.27; http://hudoc.echr.coe.int.
  17.  Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Шулер-Зграгген проти Швейцарії» (Schuler-Zgraggen v. Switzerland) від 24 червня 1993 року, п. 67; http://hudoc.echr.coe.int.
  18.  Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Петровиць проти Австрії» (Petrovicv. Aistria) від 27 березня 1998 року, №156/1996/775/976; http://hudoc.echr.coe.int.
  19.  Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Веллер проти Угорщини» (Weller v. Hungary) від 31 березня 2009 року, № 44399/05, п.  30-35; http://hudoc.echr.coe.int.


[1] Великий енциклопедичний юридичний словник / За ред. акад. НАН України Ю.С. Шевшученка. -2-ге аид., переробл. І доповн. – К.: Вид-во «Юридична думка», 2012. – 1020с;

 

[2] Гуцу С.Ф. Правове регулювання відпусток цільового призначення: Автореф. Дис. канд. юр. наук: 12.00.05/ Харківський національний університет внутрішніх справ, - Х., 2007. -  24с.